Прибірськ: із зони відчуження в туристичний об’єкт

ВОНИ ГОДУЮТЬ УКРАЇНУ, ИНТЕРВ’Ю, Статті

Історія про тих, хто будує Україну. Розвиток села

«Замість того, щоб змагатись за першість в індустріалізації – Україні варто йти своїм шляхом. Він неможливий без усвідомлення та прийняття своєї культури», — зазначає герой нашої рубрики «ВОНИ ГОДУЮТЬ УКРАЇНУ» Юрій Мольфар.

Дещо з нашої відвертої розмови – на SEEDs.org.ua.

Романтика рано чи пізно закінчується. Тоді й виникає питання: а що далі?

Ми сидимо з ним на кухні, в його хаті. Я тримаю гарячу чашку з чаєм – гріюсь з дороги. А він – ремонтує сідло. Через декілька годин – об’їзд коней, який відбувається щодня. У Юрія найближчі плани – розвивати туризм, в цій місцевості. Мова йде про село Прибірськ, Київської області, що недалеко від Зони Відчуження – Чорнобиля. Тут особлива природа. Жива. Мені здається, що у неї був час відпочити від людського втручання. І ось-ось вона повністю прокинеться… Дивлячись на Юру, мені здалося, що він насолоджується цим процесом та спостерігає за ним уже  десять років. Живе тут.

Гармонія сприйняття світу

Коли я слухала Мольфара, вникала в його спостереження, дивилася на деякі речі його очима, то розуміла, що в ньому якраз і відображена та сама гармонія сприйняття світу. Баланс між творчістю, підприємництвом та просто життям. Котре відбувається тут і зараз. Щомиті.

— Розумієш, романтика рано чи пізно закінчується. Тоді й виникає питання: а що далі? – пояснює Юрій мені.

Ми якраз заговорили про те, чому багато ініціатив щодо створення або відновлення територій закриваються.

— Цим треба жити. Кожен день. Не разово. Не під заходи. Не під гранти. А саме щодня.

Він подивився мені в очі у пошуках розуміння. Мені це зауваження стосовно романтики, нагадало взаємовідносини між чоловіком та жінкою. Не проговорюючи у слух, я погодилась з Юрою. Таки так, романтика рано чи пізно завершується. І тоді необхідно лише одне – докладати зусилля. Для збереження того, що обоє будують.

— Для себе я зрозумів, що більше сідла не шию. Краще придбати готове у майстра. От як мені тепер цей поролон засунути? – вивів мене з замріяності голос Мольфара.

Він повернув до мене подушку на сідло. Я побачила, що бік, який мав залишитись для поролону, майже зашитий до кінця. Конфігурація чимось схожа на підодіяльник.

Той хто хоче – знайде спосіб

Я подивилась на Мольфара. Він посміхався. Мою серйозність як рукою зняло.

— Чому ти вирішив тут жити?

Мені стало цікаво, що саме його привернуло. Поблизу «Зони Відчуження». Коли більшість навпаки намагаються покинути села й вибратись у мегаполіси.

— Випадково. Я просто шукав місце де хотів би зупинитись. Дивився у Черкаській, Чернігівській та інших областях. Поки мені не підказали поглянути тут.

— Чому не місто?

— А що місто?

Я  повела плечима.

— Тут ти можеш зранку вийти на двір. Земля. Луг. Річка. Ліс. А в місті що? Тут воля.

Він ніби прочитав мої думки, стосовно заробітку й продовжив.

— Покинувши роботу, й переїхавши сюди, – у мене з’явилось більше вільного часу. Крім того – я став краще заробляти. Знаю точно, що можу продати. Той хто хоче – знайде спосіб. Просто треба думати. А у нас звикли на все готове, й що за тебе думатимуть. Ну от, готово.

Мольфар поклав дошиту подушку на сідло. Я й не помітила що ми проговорили вже майже чотири години. Це була саме та розмова, коли одна година була рівна хвилині. Час летів досить швидко.

— Можемо йти. До речі, може поїси перед прогулянкою?

За весь час розмови, я й правда наговорила апетит.

Спостерігала за тим як Мольфар готує. Мені здалось що пройшли лічені секунди – й переді мною виникла миска з їжею. Коли я на неї поглянула, а потім на ту що Юра поставив собі, то в ту саму мить зрозуміла, що таке «справедливість зі збільшенням».

— Для мене це багато. Я поділюсь.

— Досить, я ж не слон, — зауважив він, після мого вирівнювання його «справедливості».

— Я теж, — відповіла, сідаючи на своє місце. Але діленням була задоволена.

Не так часто їм їжу що готують чоловіки. Тому стало цікаво,  що саме приготував Мольфар.

— Смачно! – я була вражена.

Мольфар посміхнувся,

– Слухай, а чому ти вирішив займатись туризмом? Розвивати його.

– А чим ще тут займатись? Земля – пісок. Фермерство не зайде. Навколо ліс, болота, та й сам об’єкт.  Взагалі, Чорнобиль треба сприймати як актив. До того ж – кози в мене вже були, це не вигідно. Навіть 150 курей – теж було. Не пішло. Хочу спробувати туризм. Араби теж возять на Піраміди. Ти бачила у них фермерство?

Я похитала головою.

— Ну от. А у нас є що показати. Зараз сама побачиш луг. Зрозумієш про що я говорю. У квітні будемо прокладати маршрути.

— У тебе є команда однодумців?

— Сонечко ти бачила, — нагадав мені Мольфар про Наталку. Вона дійсно як сонечко. Привітна, мила, турботлива.

— А місцеві тебе підтримують?

— Тут складніше. Не всі готові до взаємодії. Ми коли робили фестиваль перший раз, то місцеві допомагали. У другий раз – вже менше,  не всі долучились. Деякі почали вести розмови, що мовляв, нащо допомагати Мольфару, якщо він на цьому заробляє.

Розвиток можливий, а далі вибір за кожною окремою людиною: або чекати коли за тебе будуть робити зміни, або самому ці зміни створювати. Ти можеш приймати рішення тільки за себе, а не за всіх.

 

Виделка з тушеною капустою, так і застигла на півшляху. Я була здивована. Коли Юра мене зустрічав, ми проходили через село. Він показував мені клуб, котрий відновили, сцену яку збудували під фестиваль. Також показав, де раніше селяни викидали сміття. Що його прибрали. Будівлю дитячого садка відновили – там зараз хостел.

 Мольфар ніби прочитав, про що я думаю:

— Так, те що інфраструктура залишається, майже нікого не цікавить. Тому я прийняв рішення, що заставляти не буду. Хто захоче, той приєднається. Й будемо робити разом. Люди мають докладати власні зусилля. Я показав що розвиток можливий, а далі вибір за кожною окремою людиною: або чекати коли за тебе будуть робити зміни, або самому ці зміни створювати. Ти можеш приймати рішення тільки за себе, а не за всіх. Це факт.

Ми йшли до конюшні. Я прокручувала слова Мольфара, стосовно прийняття рішення.

— Дивись, он він, саме з нього ми робимо заказник, — я провела поглядом куди вказував Юра. Те що побачила, зачаровувало своєю безмежністю. Простір. У долині. Мені одразу подумалось про свободу. Людині важливо відчувати що вона вільна, у своєму виборі, у житті. Я почала розуміти, чому той вид туризму, що хоче запровадити Мольфар, буде досить актуальним у наш час. Особливо для людей, що живуть у мегаполісах. Адже, подорожуючи по просторах природи, досліджуючи її, ми досліджуємо, у тому числі, себе.

Красою лугу, я змогла насолодитись повністю коли ми підійшли до конюшні. Тоді кут огляду став більше. Я уявила, який луг весною, коли все довкола зазеленіє. Представила, що саме відчуваєш, коли кінь несе тебе по цьому простору на швидкості. «Хочу, — зрозуміла я».

Мене вразило те, як Мольфар спілкується з кіньми. Але вся краса їх спілкування, розкрилася наступного дня. Аня, котра працює на конюшні та з дитинства має досвід взаємодії з кіньми, та її чоловік прийшли приводити копита Рудого, Марти та Машки до ладу. Чистити. Я таке бачила тільки в кіно.

— Стій, — Мольфар подивився Машці в очі та погладив її. Кобила була не спокійна – не розуміла чому її прив’язують. Але після погляду Мольфара заспокоїлась. Його «стій», та погляд, навіть на мене вплинули…

Саме тоді я ще раз переконалась, внутрішню силу людини не можливо побачити. Тільки відчути.

Я стояла поруч та спостерігала як впливає Мольфар своїм голосом та внутрішнім станом вже на Марту. Сама реакція кобили, мене вразила. Вона не просто заспокоїлась й стояла на трьох ногах, а й розслабилась: закрила очі, та сперлась на Юру.

Кажуть, що тварини відчувають людей. Їх суть. І спостерігаючи, яке «спілкування» відбувається у Юри з кіньми, розуміла – те, хто ми є у дійсності – відображує те, що нас оточує… Як Марта і Машка відобразили Мольфара у своєму спокої та безпеці…

Люди повинні захотіти самі, тоді щось і буде…

Ще одна розмова, котра закарбувалась у моїй свідомості, відбулась під час вечері.

Я, Мольфар, його бізнес-партнер Сонечко та науковець – Володимир Булгаков сиділи на кухні. Спілкувались про зміни та роль громад.

— Людям потрібні приклади. Хтось повинен пройти першим. Тоді його шлях будуть наслідувати. Або ж – необхідно йти разом з людьми, створюючи щось нове. Але потрібно діяти самому, а не розповідати іншим, що треба діяти. Своїм прикладом надихати, — ділиться своїми спостереженнями Мольфар. — Ось ми на фестиваль привезли автентику. Наші жінки в селі, колись давно співали, потім перестали. Тепер знову співають. Тому що побачили як роблять це інші.

— Взагалі зміни в державі починаються зі змін світогляду людей, — додає Володимир, — А це неможливо без прийняття своєї культури, усвідомлення глибини мистецтва. Народності.

— Людей потрібно навчати. Тому ж мистецтву, — ділюсь своєю думкою.

— Проходили через це, — відповідає Мольфар, — он ми в клубі спеціальні кружки для дітей впроваджували. Навіть я викладав музику.

— Мольфар взагалі особливий, — додає Наталка Сонечко, — коли іншим треба вивчити якусь мелодію, то він просто бере і грає. На будь якому інструменті.

— А зараз викладаєш? – запитую я у Мольфара.

— Вже ні. Люди повинні захотіти самі, тоді щось і буде. І так у всьому… –ця фраза була ключовою і підбивала підсумок усієї нашої розмови.

Він був правий, адже для того щоб був якийсь рух необхідно бажання… Перед усім…

…   

Я була Підгірську майже півтори дні. Але по насиченості спілкування, склалось враження що тиждень…

В дорозі, назад у столицю, я думала… Дивлячись на пропливаючі пейзажі за вікном. Спостерігала за собою. Прокручувала час, що провела в цьому місті.

Те, як зустрів Мольфар. Вечірню прогулянку верхи на Марті. Луг. Думки Юри щодо розвитку села й його фразу — «Село як стартап», а мої жартування з приводу «країна як стартап». Його позицію стосовно збереження та відродження традицій. Їй підтвердження знайшлось в хаті, коли я побачила фото родичів Мольфара — на стінах.

Прибірськ. Він запам’ятається свободою. Простором. Захистом. Та мелодією. Особливою, не схожою ні на яку іншу. Тут вона… автентична. Мов місток, що поєднує минуле і сьогодення.

Змішані почуття. Саме це відчуваєш, коли опинюєшся в знайомих місцях. Особливо тих, про які стільки років поспіль  не хотілось навіть думати. Згадувати. У мене своя історія пов’язана з цією територією. Тут жили мої родичі, досить давно… І так склалось, що у моїй свідомості – ці місця були зоною відчуження. У всіх сенсах…

Але рано чи пізно настає час, коли починаєш дивитися навіть в ті самі зони відчуження. Тому що вони – теж є ти…

Коли здається що ти нічого не можеш зробити, або не вистачає ресурсів, то саме час спілкуватися з такими людьми як Мольфар. Тому що навіть з пасиву можна зробити актив. Якщо, насправді, докладати власних зусиль.

А ми обов’язково приїдемо у Прибірськ для опробовування туристичного маршруту.

Фото з особистого архіву Юрія Мольфара

Катерина ДЬЯЧЕНКО

 

Leave a Reply