Хрулі на Сулі: мистецтво, фермерство і наслідування традицій України

0 23

Ми приїхали у село Хрулі на Сулі, що на Полтавщині, напевно, у найморозніший тиждень цієї зими. Такі місця водночас дивують і зачаровують. Звідусіль тягнеться ліс. Манить ріка Сула. Якщо стоїш до річки обличчям, то навкруги хутора та зліва – хвойні ліси, а за рікою – змішані. І дикі звіри зустрічаються, але сумно, що полюють мисливці і браконьєри, тому що іншого «відпочинку», окрім такого – вони не знають. Нас запросив сюди Павло Ткачук, який розвиває хутір.


Зараз Хрулі-на-Сулі – це декілька хат, об’єднаних у загальну «систему». Є Майстерня, читальня, хостел. Є все для життя та наслідування традицій. Місце, де бери знаряддя та створюй світ.
Павло Ткачук сам з Криму, але вже півтора роки, як пов’язав життя з цим місцем – хуторем Хрулі-на-Сулі в селi Хрулi, Полтавської області. Йому 32. Розвиває інфраструктуру. Приймає гостей. Разом з партнером Настею Мельниченко організує тут різні активності, фестивалі, табори і школи для дорослих та дітей. Восени був табір для дітей, що приїхали із Донбасу, зони бойових дій. Другий рік проводять Маланку, де вивчають пісні, власноруч роблять костюми.


У національному проекті «ВОНИ ГОДУЮТЬ УКРАЇНУ» ми стримуємо подих, коли знаходимо людей, що працюють на землі, розбудовують соціальну сферу у гармонії з природою і самим життям – візіонерів масштабного бачення. Павло – саме такий. Дещо з нашої відвертої розмови – на SEEDs.org.ua.

«Люди не розуміють яке у них багатство під ногами. І треба показати людям приклад, якщо ми і правда хочемо змін», – говорить він.


Замість кооперації нас вчать конкурувати
«Нас з дитинства пристосовують до певної системи. Їй потрібні гвинтики. Задля цього закладають у нашу свідомість необхідні образи. Маєш бути успішним, показувати атрибути цієї «успішності»: їздити на крутій автівці, телефони міняти раз на рік, кожне свято гуляти у кабаку» – це лунає скрізь. Нас оточують саме такі образи. З людей виховують споживачів. Ти маєш працювати на те, щоб мати щось не гірше чим у сусіда… а замість кооперації нас вчать конкурувати», – зазначає Павло. Якщо вийти зараз на вулицю, озирнутись довкола, й заглянути людям у очі – то, що ми там побачимо? Чи побачимо ми відблиск вогника, який і відображає нашу суть. Дає вірну ознаку того, що ми ще живі. Що горить вогонь у грудях, який дає сил нам щось змінювати у цьому світі власними справами.

Коли спілкуєшся з Павлом – надихаєшся. Паша вже 1,5 року розвиває разом з партнером Настею, проект «Хрулі-на-Сулі». Зараз це декілька хат – об’єднаних у загальну «систему». Майстерня, читальня, хостел.

Паша вважає себе місцевим жителем. Тих, хто приїжджає раз на місяць, або улітку, він називає – дачниками. За півтора роки він лише раз виїжджав у Київ у справах. На два дні.


Спостереження Катерини Дьяченко

– Тут є що робити, навіть узимку, – усміхається він, прочитавши певне непорозуміння в моїх очах, – ось хочу, поки лід, причал збудувати. Пляж потрібен нормальний – піску завести й насипати. Таблички «Будь ласка, не смітіть» треба порозміщувати на березі. Встигнути до сезону. Мрію на березі лазню збудувати, а цю – переробити на туалет з душем .
Показує за свою спину, де у сусідній кімнаті хати-хостелу розмістилася лазня-душова.
– Ця лазня була збудована швидкоруч, під табір-фест «Камуфляжна осінь». Для АТОвців, реабілітація яких є одним з наших напрямків, окрім зеленого туризму, фермерства, розвитку ремесел. Багато людей було тут, – розповідає він, підкидаючи дрова у пічку. Їх у хаті дві – одна для лазні, інша для прогріву кімнат. Упіймавши погляд , він пояснив, – ти ж увечері теж захочеш душ прийняти з дороги, а поки не прогрієш, там як на дворі. Майже мінус п’ятнадцять.
-Паша сам лазню будував, – гордо каже місцевий хлопчина, котрому років одинадцять-дванадцять. Теж Паша. Або як ми його називали згодом: Паша-менший. Він і зустрічав на велосипеді й проводжав до Паші-старшого. – Йдем подивишся.
Паша-менший зіскочив з ліжка. Я поставила свою чашку з чаєм, яким відігрівалась з дороги, на стіл. Пішла за ним.
Він відчинив двері у лазню, відразу відчулось тепло.
— Дивись, тут і гаряча вода є, — Паша-менший відкрив кран, щоб продемонструвати, — Теж Паша робив.


Чим більше я роздивлялась довкола, тим більше розуміла – все це не зовсім звичне для села. Тим паче для «хутора». Я бачила різне. Зазвичай у селах в хатах вода не проведена. Її носять з колодязю. Відрами. Про ванну взагалі мовчу. А тут: лазня, гаряча вода… Дивина.
— Лазню я не сам будував. Мені допомагали декілька друзів, — уточнив Паша, — Ну, що. Ходімо на ковзани? Доки не стемніло.
Паша-старший підкинув ще дров у пічку і поглянув на Пашу-меншого. А потім на мене:
— Тобі ми щось теж підберемо, у майстерні.
Зміни починаються з себе. А потім з дітей
Те, що я побачила у майстерні на веранді, мене ще більше здивувало. Ящик, заповнений ковзанами. Різними.
— Це мій товариш зі Швеції вислав. Тут в основному дитячі. Але є й декілька для дорослих.
Паша-старший дістав з коробки декілька пар. Протягнув мені.
— Ходім, поміряєш.
Ми пройшли всередину будинку. Краєм ока я помітила саме гончарну майстерню. Та вироби, які бачила на його сторінці в Facebook. Згодом я дізналася, що надихають Пашу для створення своїх виробів як він каже: «ціла купа всього, що його оточує».


Поки ми спускались до річки, я помітила теплицю.
— Так, це вона. Але цього року не вдале розташування у неї було. Все вигоріло, — пояснив Паша-старший, — цього року буду інакше вирішувати питання.
— Було б круто, щоб теплиця була цілорічна, — розмірковувала я дорогою.
— Так! У мого батька теплиця взагалі в землі працює.
Вже на річці, роблячи кроки на спортивних ковзанах (бо я мала лише досвід катання на фігурних), я спостерігала як будується діалог між Пашами.
— Став ноги рівно, тобі ж легше буде. Старайся їхати одразу вірно. Не привчайся до не зручної їзди. Ти ж мене потім не наздоженеш.
Вся розмова будувалась таким чином, щоб змотивувати меншого Пашу рухатись для вдосконалення їзди на ковзанах. У мене навіть закралась думка, що у Паші-старшого є спеціальна освіта педагога-психолога – для роботи з дітьми. Лише згодом дізналась, що – політологія.
Сильне рішення – це шукати опори у собі
— Ось там, де р. Сула звертає праворуч. Там за поворотом буде пляж. Особливий — усміхнувся Паша.
Я кивнула. Тримаючись за стілець, який використовувала як опору, намагаючись робити кроки в ковзанах по льоду. Доки Паша-менший не взяв на себе обов’язок мого вчителя їзди. Й не прибрав опору.
— Ти так ніколи не навчишся, — пояснив мені, коли я спостерігала як віддаляється від мене стілець. І від’їхавши від мене декілька кроків, він демонстративно всівся на нього і схрестив руки на грудях. Дивлячись у мій бік.
Мабуть, цей вчинок нагадав мені, що саме сильне рішення – це шукати опори у собі. Паша-менший був прав.


— У моєму дитинстві ковзанів не було. Тому, насолоджуюсь зараз. Треба ловити моменти, поки вони є, — проговорив Паша-старший, проїхавши повз мене.
— Дивись, дивись! Вона їде! – почула за своєю спиною радісний голос Паші-меншого, котрий намагався говорити шепотом. Але вийшло голосно.
Я посміхнулась. І майже втратила рівновагу. Знову зосередившись на своїх ногах.
Накатавшись, ми повернулись до майстерні.
Паша-старший влаштував невеличку екскурсію. Показав кіз, ще у господарстві є кури. На моє запитання, чи є плани робити якусь продукцію з молока, він відповів:
— Лише молоко не є цінним товаром. Більш ціняться ті ж сири. Але до цього етапу ще треба дійти. Мене скоро сюрприз чекає. Треба буде це питання вирішувати.
Звернувши увагу на моє непорозуміння стосовно сюрпризу, пояснив:
— Кози й цап разом деякий час знаходились. Це зараз вони окремо. І коли точно чекати на поповнення сімейства – складно сказати. Гадаю, скоро.
Я намагалась не уявляти, що його чекає, дивлячись на кози-бочечки, розуміючи що скоро буде це «поповнення».
— Чому вирішили завести кіз?
— Я взагалі їх не хотів. Мій партнер по проекту, Настя, нав’язала. – Сміється Паша, — У моєї мами було близько 30 кіз. І я знав, що це таке. Тому й не хотів ними займатись. Але зараз не уявляю, як без них. Звик.
Паша гладив одну з кіз. А я спостерігала.
— Розумієш… Вони багато чому вчать.
— Кози? – не зрозуміла я.
— Усі тваринки, що ти бачиш тут: кози, кури, собаки, кіт, — пояснив він.
— Наприклад?
— Витримки. Точно такому ж вчать діти. Взагалі, всі зміни у державі можливі зі зміни світогляду дітей, у першу чергу…
Це було глибоке спостереження.


Суть. Цінність.
В один із днів перебування у Хрулях, у нас відбулась ще одна розмова, котру не хочеться лишати осторонь. Тому що говорили ми про суть. Про «а навіщо?» проект «Хрулі-на-Сулі» та у чому його сутність.
Ми щойно прийшли від річки. Каталися у трьох на ковзанах. Я, Паша, та волонтер з проекту «Будуємо Україну Разом» Ігор. Сиділи у хостелі. Грілись. Пили чай. Розмовляли.
— Тобто, твоя мета розвивати село-хутір Хрулі?
— І це теж. Але не треба змішувати.
— Тобто? Де ж тоді кордони?
— Село Хрулі – це територія всіх мешканців села. А хутip «Хрулі-на-Сулі» — це проект, який ми розвиваємо разом з моїм партнером – Настею. Наш проект – це оцей куточок з чотирьох хат. Куди входять майстерня, хостел, читальня. Буде дуже круто, коли в Хрулі будуть приїжджати інші митці і створювати свої проекти. Я буду радий, якщо з’явиться ще один гончар. Ковалів ще треба.
Паша пояснив, що й цю майстерність можна відновити.
— Тут кожен другий зварювальник. Я мав бесіду з декількома, й вони погоджуються що їм би було цікаво, якби в Хрулі приїхав якийсь майстер і навчив тому, які ексклюзивні вироби можна робити з заліза, або іншого металу, — ділився він своїми спостереженнями, —  Теж саме стосується й інших напрямків. Нехай би приїхали майстри з меду. Й розповіли місцевим, як можна заробляти не 50 грн/літр, а наприклад, 250 грн/літр. Роблячи з меду усілякі вироби, солодощі. Але ж треба, щоб хтось своїм прикладом показав.
У тому числі тому й необхідна читальня, як альтернатива місцевому клубу, який у аварійному стані зараз, щоб у неї приїздили різні лектори й митці ділились досвідом, та розповідали місцевим мешканцям, що може бути й по-іншому, щоб вони бачили живі приклади.
— Як збираєшся шукати таких людей-однодумців?
— Вони самі находяться. Вже приїжджають сюди. Навіть один знайомий теж тут хату купив. Поряд. І це добре. Є ще один, який цікавиться. Хоче поставити сонячні панелі й продавати по зеленому тарифу. Але у той же час, не всі готові все залишити й переїхати сюди. Але так має бути. Все що треба – просто робити свою справу. Все інше прийде. І необхідні люди теж.
— Чого ще не вистачає вашому проекту?
— Багато чого, — сміється, — коней треба. Туризм розвивати треба. Я з Південного берегу Криму і про туризм знаю багато чого. Бачив його погані і добрі сторони. Свого часу працював у Закарпатті. Там надихнувся технічними рішеннями – обігрів будівель. Ось ця хата. Ну скільки вона ще простоїть? Хай років з десять. Але ж треба про щось інакше думати. Тим паче, що відвідувачів буде все більшати.
— Є думки щодо інвестицій, щоб зайнятись розширенням?
— Питаннями інвестицій займається Настя. Не я.
— Ти не шкодуєш, що все покинув? – Запитує у Паші Ігор.
— У мене був момент передумати. Але він пройшов. Назад дороги вже нема. В місті важко бути не гвинтиком. Тим паче, змінити щось, перебуваючи у місті – можливо, але не для мене. Мій шлях тут. На своєму прикладі. Я хочу грати в командну гру. Люди не бачать всю цю красу, що довкола. Але, вже з’являються однодумці, ті, хто розуміють цінність у землі. І таких буде все більше. Інші просто підуть. На ресурс. Чекаю, коли місцева громада включиться в гру. Коли ми доростемо до власної Хрульської Ради. Час покаже.

Взагалі у селі Хрулі мешкає близько 50 людей. З національною премією «ВОНИ ГОДУЮТЬ УКРАЇНУ» ми багато їздимо по країні. І такі люди нас, як Павло Ткачук, нас надихають. У спілкуванні з ними розумієш весь той сенс поняття «цілеспрямованність»…


Здається, що зимовий час приїзду був найкращим, але ми перевіримо це ще раз, і влітку обов’язково удвох приїдемо сюди, щоб відчути зачарованість та силу цього місця – Хрулі на Сулі. І поділимося новою історією з вами.

Катерина ЗВЄРЄВА, Катерина ДЬЯЧЕНКО

Leave A Reply

Your email address will not be published.